Відновлення УПЛ у цьому контексті просто ідеально лягло на ноти. До Києва приїжджають англійські журналісти, до Ужгорода – польські. І все це відбивається на сторінках закордонних ЗМІ.
Й не кажіть, що це звична ситуація. У відносно мирні часи топові спортивні видання Європи та світу не здатні були правильно написати прізвища найкращих футболістів збірної України, обзиваючи їх "циніковим", "шарапенком" і "караве". А сьогодні Gazzetta Dello Sport, Guardian і Marca в деталях розбирають задрипаний матч задрипаної ліги. 
Їм не перехоплює дух від якості нашого футболу й не захоплює інтрига нашої турнірної таблиці. Очевидно, секрет у процесі функціонування спортивних змагань в часи повномасштабної війни. Як це – грати під обстрілами, призупиняти матчі через сирени, ховатися у бомбосховищах, а потім знову виходити на поле? Для європейського глядача/читача це те, чого він у барвистому світі футболу ще не бачив.
І це був наш шанс висунутися з тіні. Апріорі, наявність єдиного телепулу не давала гарантію продажів телеправ іноземним мовникам, але принаймні підіймала ці шанси вище нуля. Імовірність того, що європейці зацікавляться процесом організації футбольного турніру у воєнні часи, підтверджена активністю їхніх друкованих ЗМІ. Але без єдиного телепулу – це максимум, на що можна розраховувати. Відео так і залишиться для внутрішнього споживача.
Ми власноруч позбавили себе можливості нагадати світові про війну зі ще однієї трибуни. Військові, які завдають символічного удару по м'ячу, дітки-переселенці, які виводять футболістів на матч, силовики, які на іграх турбуються про безпеку учасників, так і залишаться нерухомими постатями в об'єктивах фотокамер. І вже завтра попрямують до архівів.
Тож рішення Ігоря Суркіса не входити до єдиного телепулу нічого спільного з відстоюванням інтересів українських глядачів не має. Це хрестоматійний приклад популізму – прикриття власних амбіцій, забаганок та капризів турботою про людей.
Англійський клуб Віталія Миколенка привітав Україну з Днем Незалежності!