Спортсмен «Слов’ян» із ССО: «Друг викликав вогонь на себе, поки ми мінували в 10-ти метрах від орків»

Історія хлопця, який сам прийняв рішення працювати на фронті з вибуховими пристроями, справді вражає…

Служив у найгарячіших точках на Запорізькому напрямку, виконував надскладні завдання на Херсонщині. «Слов’ян», колишній сапер 73-го морського центру Сил спеціальних операцій, має величезний досвід інженерної роботи на «нулі» та за лінією зіткнення, а наразі займається підбором і залученням кадрів до елітного роду військ ЗСУ.

А ще цей хлопець із Городка, що на Поділлі, мав насичене спортивне минуле — в юнацькі роки захоплювався вільною боротьбою, захищав кольори місцевої ДЮСШ, а згодом, під час навчання у Вінницькому технічному університеті, займався у клубі з ушу. Утім, і зараз, коли служить у Збройних силах України, «Слов’ян» не полишає спорт — тренується на київському стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського в авторитетному біговому клубі для військових Veterans Running Club під керівництвом чемпіонки України з легкої атлетики, головного тренера Національної ради спортивної реабілітації захисників України Наталії Крушинської, а також бере участь у престижних благодійних забігах. Зокрема, захищав честь ССО на стартах «Біжу за Азов» та «Спорт та ветерани війни (УБД)».

— «Слов’яне», як ви потрапили до Сил спеціальних операцій?

— У перший день повномасштабної війни. 24 лютого зранку я прийшов добровольцем до ТЦК міста Хмельницького, а вже о 16:00 був у розташуванні 8-го полку. Утім, вільних посад у частині не було, наплив людей зашкалював, тож попросили кілька днів зачекати.

Згодом мене направили в 73-й морський центр ССО, який тоді потребував доукомплектації, потрапив у резервну роту, що допомагала основним підрозділам під час виконання завдань. А паралельно проходив навчання — із зв’язку та інженерії. Уже до літа опанував саперну справу і був залучений до складу бойової групи. Умію працювати з будь-якими мінами — як старими, совкового гатунку, так і новими, що надходять від наших західних партнерів. Навчили і ставити, і підривати. І протипіхотні, і протитанкові…

— А в цивільному житті який фах мали?

— Будівельника. Тож про спорідненість професій не йдеться (посміхається). Та й на строковій був далеким від подібних спеціальностей — служив гранатометником у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Тож тоді, 2022 року моє рішення було обумовлене станом душі. Хотілось бути корисним, бажав нових викликів.

— Рішення працювати з мінами — дійсно серйозний вчинок, що заслуговує поваги…

— Як кажуть, інженер або сапер помиляється двічі: спочатку — у виборі професії, а потім — удруге… Звісно, розумію і про відповідальність, і про рівень небезпеки, але — такою є робота. Самому підірватися — звичайно, страшно, але страшніше — припуститися помилки, через яку постраждають твої друзі…

Складних випадків було чимало. Пригадаю один із таких на Запорізькому напрямку. Наша розвідгрупа із 12 бійців вийшла на завдання, одним із пунктів якого було мінування ворожого спостережного пункту.

Безпосередньо до точки, а це метрів 150, повзли утрьох. З нами — командир групи на псевдо Прапор, а також інженер, тямущий, із досвідом. У нього багато чому можна було повчитися… Основна ж частина групи залишилася чекати і прикривати. Крім того, нас супроводжував мавік.

Підібралися до СП упритул — метрів за десять, навіть уже чули ворожі голоси. І в цей момент орки збивають наш квадрокоптер, фактично ми залишилися без очей. Розклад — на межі фолу. Було вже восьма ранку, світало…

Благо, побратим — один із тих, які залишилися на позиції — взяв вогонь на себе, відволік увагу ворога, а ми в цей час змогли виконати роботу — поставили розтяжки, замінували ділянку, після чого повернулися до місця збору. І, найголовніше, того дня група відпрацювала без втрат.

— А було, що навіть холодок пішов по спині, настільки екстремальною виникла ситуація?

— Так, була одна історія. Відправилися удвох із командиром у розвідку, хотіли взяти «язика». Пішли, як стемніло. Подолали наше мінне загородження, зайшли на окуповану територію. І тут раптом друг відчув: зачепився автоматом за розтяжку. Взагалі-то я як інженер мав йти першим у дуеті, однак ми мали один тепловізор на двох, тож насправді вийшло трохи по-іншому…

Добре, що було не дуже натягнуто, зміг відчепити, але командир наказав далі не ризикувати — не розміновувати, оскільки поруч противник міг підготувати інші протипіхотні пастки. А була ніч — видимість обмежена. Тож пішли іншим шляхом. Щоправда, тоді нам захопити полоненого все ж таки не пощастило. Ну а своїх ми про небезпечну ділянку із «сюрпризами» одразу попередили. 

— А як взагалі вночі працювати саперу? Ризик же неймовірний…

— Включаєш відчуття і досвід. Дійсно, для нашого брата основна робота починається під ранок, тому лазерний цілевказівник на стволі — річ незамінна. У ньому є два режими: якщо в одному лазер видно неозброєним оком, то у другому — тільки за допомогою приладу нічного бачення.

— Думаю, не помилюсь, коли скажу, що інженер у бойовій групі — на вагу золота…

— Командири завжди ставилися до них дбайливо, радили чи наказували зайвий раз не ризикувати. Хоча роботи, в принципі, завжди не бракувало. 

Коли 2022 року підрозділи брали участь у звільненні Херсонщини, частенько для пробиття коридорів працювала окрема група саперів. Наприклад, під тим же Бериславом ворог з інтервалом виставляв загородження з протипіхотних осколкових мін спрямованої дії МОН-100 та протитанкових мін ТМ-62, і ми їх просто підривали, не витрачаючи дорогоцінний час, коли в пріоритеті було наздогнати ворога, який відступає.

Якщо завдання мало розвідувальний характер, то, навпаки, намагалися не шуміти, не виявляти себе, аби безболісно повернутися тим же маршрутом, яким ходили в рейд.

Утім, тихо відпрацювати вдавалося не завжди. Була історія в Запорізькій області, коли діяли спільно з бійцями 47-ї механізованої бригади.

Пройшли мінне поле, почалася дорозвідка. Один із побратимів зачепив розтяжку, стався вибух, його поранило. А нас, на жаль, виявили, ворог почав накривати мінометним вогнем. Добре, що ми перебували в балці, тож хвиля пішла вище. Ми ж своєю чергою після виконання завдання поверталися стежкою ледве не слід у слід, збільшивши трохи коридор до ширини, аби чотири бійці могли нести на ношах пораненого. У підсумку ми успішно дісталася точки евакуації, звідки 300-го забрали до шпиталю. 

— А курйозні ситуації мали місце на фронті?

— Авжеж. Одну назву навіть кумедною. Ми, представники Сил спеціальних операцій, працювали разом із бійцями сухопутних підрозділів. І виник момент, коли командир попросив мене відійти метрів на 800, поставити на іншій ділянці автоматичний гранатомет. Кажу хлопцям, з якими чергував на позиції: «Відійду на півгодини, будьте пильними!» А в той день через радіоперехоплення ми отримали інформацію про можливий наступ ворога, але невідомо було, в якому місці. Тож всі були напоготові, концентрація і увага — максимальні.

Поки я відійшов, чую: стрільба, вибухи гранат. Моя мінігрупа шумить. Подумав — ось він, наступ. Доповіли про ситуацію командирам. А самі уже в складі посиленої бойової групи вирішили провести дорозвідку. Підібралися з напарником до посадки, очікуємо на появу противника, і тут із кущів виходить… великий жирний кіт. Він, як з’ясувалося, і став причиною переполоху. Посміялися…

— Знаю, ви залишили 73-й центр через стан здоров’я. Поранення?

 — Травма. На жаль, вимушений був перевестися — права рука, буває, геть не слухається. Підлопаточний нерв. Напевно, через постійне носіння бронежилету та напругу під час виконання завдань вичерпався ресурс. Тож коли даю на руку навантаження, вона терпне і віднімається…

Мою групу зараз перекинули на ділянку фронту, де частенько треба працювати на воді. А отже, треба бути готовим плавати, причому з амуніцією, а в екстрених ситуаціях зуміти швидко зняти спорядження, щоб не піти на дно. З однією робочою рукою зробити це не так просто. Довелося піти…

Дуже сумую за хлопцями, постійно з ними на зв’язку. Знаєте, жодного разу не пошкодував, що прийшов у ССО. Тут знайшов другу сім’ю, друзів, побратимів, які в будь-який момент підтримають, підкажуть, підставлять плече.

— Нині ви служите в Єдиному центрі рекрутингу Сил спеціальних операцій. Як то кажуть, повністю змінили амплуа…

— Поповнювати військо кадрами — місія також важлива і відповідальна. Прагну поділитися своїм досвідом з потенційними кандидатами. Зараз охочих долучитися до лав ЗСУ, звичайно, не так багато, як у 2022 році, але їх все одно вистачає, і наше з колегами завдання — розповісти людям про варіанти їхньої можливої служби, підказати, порадити. Спрямувати їхні зусилля в ту галузь, де вони можуть бути корисними.

Деякі військовозобов’язані, приміром, побоюються, що не витягнуть фізпідготовку. А їм свій приклад наводжу: теж гераклом ніколи не був, уже не такий юний за військовими мірками, але старався не бути останнім, тягнувся до молоді. У нашій групі був хлопець, який народився тоді, коли я вже вчився в інституті, — 2004 року. І нічого, разом опановували нові знання і навички, долали певні рубежі, допомагали один одному…

Дуже важливо пояснити рекрутам, що головним важелем після мобілізації або укладання контракту буде постійне навчання. Ніхто без відповідної підготовки нікуди їх не відправить. Спочатку — базова, згодом за потреби — фахова. Навчальні центри, полігони, стрільбища, знайомство з усіма видами озброєння — невід’ємні атрибути процесу служби. Зокрема, в ССО всім цим нюансам приділяється максимум уваги.

Олена Пироженко